Терміни служби — це не зміна в армії, це зміна в соціумі. Інтервʼю з Сергієм Гнезділовим

Сергій Гнезділов про армію та суспільство

Сергій Гнезділов служить вже сьомий рік, але свідомо залишається в статусі солдата. «Я є до глибини мозку цивільною людиною, яка прийшла в армію тимчасово», — каже він. Сергій є активістом, колишнім ведучим подкасту «++» та організатором щорічного фестивалю сучасної української культури Виделкаfest, що проходить на його рідній Одещині. В інтервʼю 048.ua він розповів про головні виклики нашому суспільству під час війни та після неї. 

Найголовніше, що я зробив за свої 25 років — це почав говорити про терміни служби

Ідея фестивалю Виделкаfest зʼявилася ще до повномасштабного вторгнення. Я вже був у війську, і я постійно казав, що у Півдня немає нормального україноцентричного фестивалю. Були «Коктебель», «Джазфест», інші фестивалі локального рівню, але вони не були наповнені українською культурою так, як хотів би того я. 

Потім були бої під Бахмутом, і мені здавалося, що я загину, — а фестиваль, який міг стати моїм спадком, не відбудеться. Але я не загинув, і в 2023 році ми зробили перший Виделкаfest. В цьому році мав бути четвертий — втім, через безпекову ситуацію ми вирішили його скасувати.

Але мені здається, що найголовніше, що я зробив за свої 25 років — це почав говорити про терміни служби і про справедливу мобілізацію. Це був 2023 рік, і цивільним не було це цікаво, а військові ще не розуміли, що ця тема з ними надовго. 

Жінки також мають захищати державу

Справедлива мобілізація — це дійсно загальна мобілізація, а не як зараз. Ми маємо скорочувати касти тих, хто їй не підлягає. І справедлива мобілізація — це те, що описано в статті 65 Конституції України, всі громадяни мають захищати державу. Так, жінки також. 

Це можливо, якщо на це буде бажання та політична воля

Я це бачу як європейсько-ізраїльську модель, де жінка, яка не має дітей, йде служити; жінка, в якої чоловік не служить, теж йде служити. 

Зрозуміло, що жіноча мобілізація має купу обмежень. Хоча в нас вже є 70 тисяч жінок, які добровільно доєдналися й до бойових підрозділів та виконують бойові завдання.  Але зараз ми маємо мільйонне військо, де майже кожна друга спеціальність — це тилова спеціальність. Адже щоб забезпечити солдата на передньому краю, навіть FPV-шника, треба десь п'ять посад у штабі. Це, наприклад, грошове забезпечення — тобто бухгалтерія. Це матеріальне забезпечення, забезпечення їжею, забезпечення бою. І це все робить тил. Це не роблять люди, які перебувають безпосередньо на фронті.

Чоловіків на цих посадах можуть замінити жінки. Жінка, яка вела бухгалтерський облік у цивільний компанії, може вести його в армії, захищаючи так свою країну. Тож я не бачу проблеми в тому, щоб жінки змінили чоловіків на тилових посадах — чоловіків, які зможуть перейти на бойові.  

Ми матиме мільйон ветеранів, які наступного разу не зʼявляться на війну

Все це питання політичної волі, але її немає — в першу чергу через тотальну інфантильність населення, яке ненавидить ТЦК, але водночас говорить «ми не здамо нашу землю». 

Нещодавнє соцопитування показало, що 60% українців «готові у разі потреби захищати Україну на фронті». Я не знаю, яка має виникнути потреба більша, ніж повномасштабне вторгнення, адже коли цих людей мобілізують, вони не готові воювати.

З цій інфантильності й виходить політична імпотентність влади

І я бачу в цьому бомбу повільної дії. Якщо не всі захищатимуть країну, ми матиме мільйон ветеранів, які наступного разу просто не зʼявляться на війну. А досвід Грузії чи Чечні говорить, що після зупинення цієї війни варто буде готуватися до нової. Тож у нас має бути або визначеність, що всі українці захищають Україну лише за дуже скороченим переліком бронювань і обмежень, або Україна перестане існувати у разі повторення агресії.

Терміни служби — це не зміна в армії, це зміна в соціумі. Це світоглядне питання того, чи буде існувати ця країна через 10 років.

Вибори — це завжди розділення

Я завжди казав, що саме поствійна буде набагато страшнішою, ніж триваюча війна, тому що поствійна — це вибори, вибори — це завжди розділення, а розділення покаже те, про що сьогодні мовчить вся країна. Після війни ми дізнаємося, хто де крав, як казав Зеленський, і хто що робив.

І це може дійсно зруйнувати українське суспільство і зруйнувати самі сенси цієї війни, цієї оборони. 

Між цивільними і військовими давно є прірва, тому що людина, яка сьогодні є цивільною, до останнього сподівається, що залишиться такою. І це є найбільший обман — вважати, що зараз не твій час і не твоя черга. Тому що зараз немає черги, зараз тебе просто зупинить ТЦК і виявиться, що 15 хвилин тому скасували твоє бронювання. 

Зараз ми взагалі не можемо собі дозволити жодної втрати

Мені здається, що уявлення цивільних про військо дуже відірвано від реалій, тому що вони бачать або суперуспішні підрозділи, або величезні скандали а-ля «Скеля». А треба розуміти, що військо — воно не однорідне, це не 10 тисяч «Скелі», а мільйон людей. 

Наша основна сила — це, звісно ж, літальні апарати, безпілотники, з якими працюю й я. БпЛА — це той мейнстрим, який розпочала українська армія, і це колись буде вписано в історію світових війн. Нам ще є куди розвиватися, але по факту зараз людина сидить в 10-20 кілометрах від лінії зіткнення — а іноді й далі — і уражає ворога. 

Але це працює в обидва боки. Коли я прийшов в армію, можна було вийти покурити в 500 метрах від ворога, почилити. Зараз в 15 кілометрах від фронту ти зайвий раз не виходиш на вулицю, адже небо перенасичене нашими і ворожими БпЛА. Піхота зараз теж не така: вона здебільшого сидить. Вона сидить, закопана в землю, і не висовується на поверхню. Це така прям підземна війна, коли піхотинці по місяцю не бачать сонця. 

Навіть армія 2023 року і армія 2026 року це зовсім інша армія. В 2023 ми могли дозволити собі якийсь об'єм втрат, але зараз ми взагалі не можемо собі дозволити жодної втрати. 

Сьогодні найбільша цінність армії — це саме люди, тому що людей нема. Є все окрім людей

Одеса вже не пофарбоване в українські прапори місто

Я можу сказати, що Одеса дуже сильно українізувалась. Це очевидні речі. Я востаннє був там в 2025 році, коли робив третій Видалкафест, і дуже здивувався.

Зрозуміло, що печально дивитись на місто, яким ніхто не займається, печально дивитись на те, скільки Одеса втратила через російську агресію: всі ці розвалені будинки, весь цей хаос, весь цей безлад. Водночас із тим видно, що вона потрохи-потрохи намагається щось робити і ставати кращою.

Я бачу, як люди змінилися, як в цілому Одеса змінилася. Це вже не пофарбоване в українські прапори місто – це дійсно українське місто. 

Я поїду в село, видалю соцмережі та буду саджати батат

В 2023 році мені запропонували вести власний подкаст «++». Я погодився, бо  вважав, що завдяки цьому проєкту я зможу доносити свої цінності та ідеї до більшого числа людей. Я робив його під час відпусток — записував по 4 випуски в день 5 днів поспіль, щоб він виходив щотижня. В подкасті видно, що картинка часом не змінюються, змінюється лише людина в кадрі. Іноді нам доводилось писатися в Краматорську або Словʼянську: команда з Києва приїжджала до мене, коли я не міг приїхати до неї.

Згодом мені здалося, що це вже не має сенсу: у 2024 зʼявилися військові подкасти, які робили заброньовані журналісти — і робили їх якісніше, адже в них було більше часу та можливостей. Ми не витримували конкуренції, і я вирішив завершити цю історію і не жалію про це, як не жалію про всі інші завершені речі, тому що головне — це досвід. 

В житті важлива кількість досвіду, який ти отримуєш

Тому я не планую повертатися до цієї історії після війни. Після війни я взагалі зведу до мінімуму комунікацію — поїду в село хоча б на півроку, видалю соцмережі та буду саджати батат.