Одеса очима людини з інвалідністю: відверте інтерв'ю з Юрієм Степанцем

Депутат Миколаївської міської ради та засновник громадської організації "Пішло-поїхало" розповідає про те, як Одеса виглядає з крісла колісного, чому він більше не займається стендапом і що відповідає людям, які кидають йому гроші в стаканчик

"Я не людина з інвалідністю, а людина, яка відмовляється ходити нашими дорогами"

Саме так представляється Юрій Степанець — колишній стендап-комік, нинішній депутат Миколаївської міської ради і голова громадської організації "Пішло-поїхало". До цього з гумором додає: "І просто красавиця”.

Після спинномозкової травми у 2015 році його життя кардинально змінилося, але гумор нікуди не подівся — просто перемістився з сцени в Instagram.

— Ви більше не виступаєте зі стендапом?

— Насправді, я давно вже не виступав на жодній зі сцен публічно. Звісно, сесія міської ради — це ніби не те, але там також не без сміху буває.

Тепер мій майданчик для гумору — Instagram. Насправді дуже багато чого бачу, що хочу розказати, чим хочу посміятися, але не все потрапляє туди. Або не вписується в аудиторію, або не вистачає мотивації чи сил. Буває, хочу щось зробити на потім, а потім проходить час і думаєш: "Це вже не смішно". Блог міг би бути набагато живішим, але для цього треба займатися тільки цим.

Одеса очима людини на колесах: від романтики до реальності

До травми Юрій навчався в Одесі і, як і більшість людей, не помічав архітектурних бар'єрів. Тепер кожен камінчик на дорозі він відчуває "своєю п'ятою точкою".

— Як змінилося ваше сприйняття міста після травми?

— До травми я не звертав на це увагу, тому що не відчував бар'єрів. Для мене не було перешкоди навіть те, що я жив у гуртожитку на п'ятому поверсі без ліфта. Я займався спортом, міг і паркан перелізти, штани порвати — все таке.

Зараз трошки вектор змінився. Пересуваюся кріслом колісним і відчуваю кожен камінчик своєю п'ятою точкою.

Але будемо чесними — сьогодні градус теми безбар'єрності більш піднятий, аніж тоді, коли я пересувався на своїх двох, а не на чотирьох круглих. Зараз люди, навіть не маючи травми, більше звертають уваги. Це помітно навіть у постах у Твіттері — коли хтось сфотографує якийсь “недопандус”, бачиш активність людей у коментарях, це жваво обговорюється.

— Яка найбільша проблема з доступністю в Одесі?

— Одеса — дуже велике місто з довгою історією. Бар'єри тут доволі схожі з тими, що є в інших містах. Не унікальна ця історія, бо раніше таких норм не було. Цього всього не робилося в ті часи.

Якщо людина опиняється в кріслі колісному, перший бар'єр, який вона відчуває — це її власний будинок. Пороги, відсутність пандусів, відсутність нормальних ліфтів. Далі починаються бар'єри по вулиці — бордюри, розбиті дороги, розбиті тротуари. Будь-яке наше інфраструктурне оточення так чи інакше є бар'єрним.

З історичними будівлями, де є бізнес, добудовують пандуси. Але я завжди кажу: краще не робити вже нічого, аніж створювати ілюзію доступності. Краще будуть сходи, не псується фасад, тому що не завжди є технічна можливість зробити доступність. Там, де “впіхують невпіхуєме” — воно виглядає контентом для мого блогу.

Абсурд повсякденності

Найсмішніші (і найсумніші водночас) історії трапляються через людське нерозуміння та стереотипи. Деякими з таких випадків Юрій поділився з нами.

— Розкажіть якийсь абсурдний випадок.

— Максимально абсурдна історія — не через недоступність, а через нерозуміння людини. Просто тупість людська. Був у Миколаєві, приїхав у клініку здати аналізи, і на вході мені сказали: "Бахіли надіньте".

А зі стереотипами різні ситуації бувають. Сидів, чекав друга біля магазину. Виглядаю нормально — помитий, не пахну, з телефоном працюю. Підходить людина і дає мені гроші. Через стереотипи — якщо людина на кріслі біля входу сидить, то вона завжди чекає гроші.

Так само було в Аркадії. Ми з друзями довго волонтерили в Миколаєві, і для нас Одеса була іншим виміром — тут світло горить, бо в Миколаєві дуже довго було світломаскування. Приїжджали сюди морально розслаблятися. У мене в стаканчику було просеко, мені туди кинули гроші, хоча я просто чекав друга з магазину.

— Як реагуєте в таких ситуаціях?

— Дивлюся в стаканчик і кажу: "Чого так мало?" А потім: "Якщо що, можу і вам дати". Люди ловлять такий крінж максимальний і тікають у туман. Мені здається, вони досі десь ховаються за кущами — їм дуже незручно.

Звичайний день незвичайної людини

"Слава Богу, прокидаюся", — жартує Юрій. "Бо ми розуміємо, в який час живемо — останні дні з “гучними” тривогами".

Ранок починається з розминки — спастика після спинномозкової травми викликає сильні спазми після сну, тому потрібна розтяжка, щоб комфортно пересісти на крісло. Потім звичайні справи: умитися, почистити зуби, поснідати, взяти телефон, розв'язувати нагальні проблеми.

— Ви продовжуєте займатися спортом?

— Їжджу в тренажерний зал, який поряд. Адаптував усі вправи під себе — до травми я трохи працював тренером, тому знаюся на цій справі. Зараз займаюся з другом-тренером, він сам запропонував допомагати. Кажу: "Слухай, ти сам попався".

Далі — робота, справи по місту. Іноді треба відвідати якийсь захід або проконсультувати щодо доступності приміщень.

— Часто їздите по Україні?

— Дуже часто — в Миколаїв, Київ, Дніпро, Львів. Здебільшого маршрутками, "БлаБлаКарами". Це окрема тема — міжміське перевезення для людей на кріслах — просто один великий бар'єр. Це просто нереально.

Філософія доступності

— Чи є в Одесі місця, які взагалі неможливо адаптувати?

— Насправді допоможе багато чого. Є історичні будівлі з крутими, вузенькими, кривенькими сходами. Там ліпити підіймач недоречно, а для нормативного пандуса потрібна величезна площа. Але будь-яку ситуацію можна виправити, аби мати бажання. Я завжди кажу, що хотів би дожити до того моменту, коли нас буде дивувати відсутність бар'єрів, а не те, що щось зробили безбар'єрним.

— Як людей варто навчати розуміти потреби людей з інвалідністю?

— Культура безбар'єрності, культура розуміння — що таке перешкоди, якими мають бути наші міста, вулиці, пішохідні шляхи — сьогодні більшість людей знають це краще, ніж до моєї травми. Люди стали більш свідомими за останні роки у багатьох питаннях. Але якою ціною? Кількість людей з інвалідністю дуже велика, на жаль. Ми не знаємо, як було б інакше, але маємо те, що маємо.

— Є місця в Одесі, де вам комфортно?

— Сучасні ЖК інфраструктурно більш доступні, але навіть там бувають проблеми. Мої друзі живуть в одному з таких ЖК, але пандуси там зроблені не за нормативами — самостійно заїхати неможливо.

А та плитка з зазорами… Здавалося б, плитка нормальна, все окей, але коли між плитками є зазори — їдеш і відчуваєш: "дик-дик-дик-дик-дик". Це відчувають не тільки люди на кріслах, а й ті, хто з валізами на маленьких колесах — вони цокають і відбиваються. Або можна застрягти шпилькою між плитками, якщо на підборах.

Ідеального місця не знаю. Щоб відчувати себе максимально самостійним — прокинутися, пересісти на крісло, вийти на вулицю, заїхати в магазин, аптеку, жити як хочу — доволі складно. Час від часу стикаєшся з тим, що ти вимушено потребуєш звертатися до людей за допомогою.

Юрій Степанець продовжує доводити, що гумор — найкращий спосіб привернути увагу до серйозних проблем. Його Instagram залишається майданчиком для важливих розмов про інклюзію, а робота в міській раді — шансом змінити ситуацію системно. Головне -, як вже казав сам Юрій, - не створювати ілюзію доступності, а робити реальні кроки до безбар'єрного майбутнього.

Читайте: Зносу не буде: військовий наказ врятував інклюзивний пляж «Безмеж-Калетон» від знищення