Нічний Париж, 1963 рік. Холодний, але дивно людний перон, де все потопало у вогкій дощовій мареві. Бруківка на підходах до вокзалу дзеркально відбивала тьмяні неонові вивіски вже закритих барів.
Іще мить тому тут стояли дві постаті - вони трималися разом до останнього, чекаючи потрібного рейсу. Та перон спорожнів, і від того прощання лишилася тільки самотня тінь юнака.
Його звали Жан. Високий, міцної статури, з вельми інтелектуальною поставою та мітким розумом, він ішов порожньою вулицею Сен-Жермен у довгому чорному пальто з піднятим коміром, повільно зливаючись із нічними тінями. У його голові відлунювало лише одне - Жюльєт, яка щойно зникла в пітьмі, та цей клятий перон.
— Потяги, потяги... кх-кх-кх-кх... - розтинав вологе повітря хрипкий, мерзенний голос провідника, що оголошував назначення маршруту.
Здавалося, ніби хтось спеціально вигадав потяги лише для того, щоб розлучати людей.
І знову: кх-кх-кх-кх... Цей заколисуючий до кісток звук. Хто взагалі його вигадав? Кх-кх-кх-кх... Десь убік від колій декілька собак глухо вили в ритм затихаючого . Потяг неодмінно йшов далі за своїм маршрутом. Рейки, здавалося, вже самі жалілися на цю нестерпну вологість, видаючи важке поскрипування та металевий свист коліс, що терлися між собою, щемко заколисуючи кожного, хто випадково опинився на цьому колі.
Жюльєт і потяги... кх-кх-кх-кх...
Потяги, рейки... кх-кх-кх-кх...