17 вересня в Україні відзначають День рятувальника. Працівники ДСНС цілодобово виїжджають на пожежі, ліквідують наслідки російських атак, працюють у пошкоджених будинках, шукають людей під завалами та заходять туди, звідки інші намагаються якнайшвидше вибратися.
Один із тих, хто вже багато років працює на таких викликах, — Лабутін Віталій Павлович, командир відділення, головний майстер-сержант Головного управління ДСНС України в Одеській області. Напередодні Дня рятувальника журналістка 048.ua поговорила з Віталієм про його шлях у професію, перший серйозний виїзд, роботу під час російських атак, порятунок людей із-під завалів, страх, втому та те, що відбувається з ним уже після повернення до частини.
Я ніколи не думав, що стану рятувальником
— Як почалася ваша робота у ДСНС?
— Я ніколи не думав, що хочу стати саме рятувальником, і взагалі спочатку не розглядав це як професію, з якою хочу пов’язати життя. Це була просто робота. Але поступово я почав розуміти і специфіку, і власну відповідальність.
Пам’ятаю свій перший серйозний виїзд — це був ресторан на об’їзній дорозі. Будівля була дерев’яною, і коли ми приїхали, її вже повністю охопив вогонь. Тоді ми врятували одну людину, а інша, на жаль, загинула.
— Що найважче витримувати новачкам у ДСНС?
— Я б не сказав, що новачка одразу чекає якесь надзвичайне навантаження. До складних ситуацій його підводять поступово. Початківець перший час виїжджає на звичайні виклики, спостерігає за роботою більш досвідчених колег, поступово адаптується до професії та розуміє, як працювати на пожежі, зокрема в задимленому приміщенні.
Якщо пожежа серйозна, новачка туди не пустять. Він може виконувати інші завдання: щось принести, подати, допомогти водієві. Він бачить, як працює вся команда, і вчиться вже на практиці.
Відбій тривоги означає початок роботи
— Що відбувається у пожежній частині в перші хвилини після повідомлення про російську атаку?
— Спочатку оголошується повітряна тривога, і ми спускаємося в укриття. Коли вже відбулася атака, нас попереджають, що буде виїзд і повідомляють адресу.
Вже були випадки, коли ДСНСників відправляли на місце під час небезпеки, і це закінчувалося трагічно. Тому спершу ми чекаємо відбою, а вже після цього виїжджаємо на місце.
— Чи відрізняється психологічно виїзд на звичайну пожежу від роботи після ворожого удару?
— Відрізняється. Якщо говорити про житловий район, то там можуть бути постраждалі люди, і це вже зовсім інша ситуація. Відрізняється і масштаб роботи. Одне — коли горить квартира, і зовсім інше — коли вогнем охоплено кілька поверхів. Так само складно працювати на складах.
— Яку добу, пов’язану з російськими атаками, ви назвали б однією з найскладніших за час служби?
— Напевно, пожежу на нафтобазі на вулиці Вапняній. Це сталося у перший рік повномасштабної війни. Там було дуже багато розлитого пального, тому пожежа виявилася затяжною. Ми працювали практично 12 годин без перерви.
— Що цивільна людина не бачить на кадрах після прильотів?
— Людського болю. На фотографіях можна побачити зруйновані будинки, пожежу, уламки, роботу рятувальників. Але те, що переживають люди в цей момент, камера повністю не передасть.
Кого рятувати першим: рішення, яке приймають за секунди
— Який порятунок запам’ятався найбільше?
— На кожному прильоті ми когось рятуємо, когось виводимо. Запам’ятовується кожен такий випадок, наприклад, на вулиці Боровського нещодавно ми спускали з пошкодженої будівлі бабусю, яка сама не могла вийти. Таких випадків багато.
— Якщо одночасно допомоги потребують кілька людей, як рятувальник вирішує, кому допомагати першому?
— Усе залежить від ситуації та від того, наскільки вона небезпечна. Якщо ми заходимо в задимлене приміщення і бачимо двох людей, яких можна одразу винести, ми будемо виносити їх. Але якщо, наприклад, горить одна квартира, а з сусідньої квартири також кличуть на допомогу, хоча там пожежі немає, то зрозуміло, що першою будемо рятувати тих, хто у більшій небезпеці.
— Вам доводилося витягувати людей з-під завалів. Що в такій роботі найскладніше?
— Найважче — знайти людину. Спочатку потрібно проаналізувати, де вона могла перебувати в момент обвалу. Наприклад, якщо це сталося вночі, треба враховувати, що людина могла бути на ліжку. Або, можливо, вона пішла у ванну кімнату.
Це важливо тому, що не можна просто бездумно починати розбирати все навколо. Ми намагаємося не виконувати зайву фізичну роботу, щоб не втрачати час.
— Що люди зазвичай говорять, коли їх вдається врятувати?
— Найчастіше людина взагалі нічого не може сказати. Вона перебуває у шоці.
Не лише пожежі: з чим ще стикаються рятувальники
— Окрім російських атак, які надзвичайні ситуації для вас найскладніші: пожежі, ДТП, обвали?
— Найважче, звичайно, коли гинуть люди або отримують травми. Це складно саме психологічно.
Ми намагаємося сильно не брати це в голову, тому що ситуація вже сталася. Ти вже нічого не можеш повернути чи змінити. Ми розуміємо, що в певний момент від нас уже нічого не залежить.
— Як люди ускладнюють роботу рятувальників?
— Найчастіше проблема виникає тоді, коли люди намагаються самостійно гасити пожежу, не маючи для цього належної підготовки. Вони замість того, щоб одразу зателефонувати у ДСНС, починають самі щось робити. У результаті пожежа може поширитися швидше, а людина сама отримує опіки та інші травми.
— Вам доводилося рятувати тварин?
— Так, звичайно. Рятували і котів, і собак, і папуг, і хом’яків. Наприклад, був випадок зі щенятами, які опинилися між будинками й не могли вибратися. Люди намагалися їх дістати самостійно, але зрештою без нашої допомоги не обійшлося.
Страху немає — лише адреналін
— Що сильніше під час небезпечного виїзду — страх чи професійний автоматизм?
— Страху як такого перед виїздом на пожежу немає. Звичайно, він десь може з’явитися вже під час гасіння полумʼя.
Наприклад, коли ти перебуваєш усередині напівзруйнованої будівлі й не можеш на сто відсотків знати, чи витримає конструкція. Ти заходиш у приміщення, оцінюєш обстановку, але ніколи не можеш бути абсолютно впевненим, що воно не обвалиться саме в той момент, коли ти там знаходишся.
— Чи буває, що найважчі моменти наздоганяють вас уже після зміни?
— Це буває у всіх і практично завжди. Коли я працюю на пожежі, то не завжди розумію, наскільки фізично втомився. Я виконую роботу на адреналіні. А коли пожежу вже локалізовано і я повертаюся до частини, тоді починаю усвідомлювати, наскільки фізично виснажений.
— Ви обговорюєте складні виклики з колегами чи намагаєтеся не згадувати?
— Ми завжди їх обговорюємо. Якщо під час роботи хтось припустився помилки, ми теж це розбираємо. Нам важливо зрозуміти, що сталося, і зробити висновки, щоб наступного разу така ситуація не повторилася.
— Чи маєте ви особистий спосіб залишати «роботу на роботі» й не забирати її додому?
— Так, мій мозок сам навчився захищати себе. Він намагається відсікати важкі моменти, особливо ті, що пов’язані зі смертю. Якщо вночі я побачив жертву, то наступного ранку можу уже навіть не пам’ятати обличчя людини.
У першу чергу — не панікувати
— Яку головну пораду ви дали б одеситам, якщо вони опинилися в небезпечній ситуації через російський обстріл?
— Головне — не панікувати. Якщо вже виникла паніка, треба хоча б трохи себе зупинити. Можна просто порахувати до трьох або до п’яти, щоб заспокоїтися й почати нормально діяти.
Паніка — це одна з головних речей, яка може призвести до нещасних випадків. Людина перестає розуміти, що робить, починає діяти самостійно, необдумано, і це може закінчитися трагічно.
До Дня рятувальника наша редакція хоче окремо подякувати всім рятувальникам ДСНС Одещини за щоденну службу, мужність та готовність завжди приходити на допомогу. Бажаємо спокійних чергувань, надійних колег поряд і найголовнішого – завжди повертатися додому.
Читайте також:
Як цивільні захищають Одещину від шахедів: інтервʼю з Олександром Прокопʼєвим