Герой цього інтерв’ю — Олександр Прокопʼєв, житель Одещини, який служить у добровольчому формуванні територіальної громади (ДФТГ). Олександр не є військовослужбовцем ЗСУ, однак разом із силами оборони бере участь у захисті Одеси та області від повітряних атак.
До добровольчого формування він прийшов після бойового досвіду на Херсонському напрямку, де близько двох років працював із безпілотниками різних типів. Згодом пройшов додаткове навчання у «школі пілотів» та приєднався до ДФТГ. Він також очолює громадську організацію «Сила Громади Одеса» та веде однойменний Telegram-канал, де висвітлює події в місті й області.
Олександр розповів, як виглядає бойова робота під час атак, чому цивільним складно оцінити роботу ППО та як насправді варто ставитися до моніторингових Telegram-каналів.
Хто та як служить у ДФТГ
— Що таке ДФТГ?
— Якщо коротко, ДФТГ — це цивільні люди, які могли б сидіти вдома, але натомість добровільно йдуть захищати своє місто та область.
Члени ДФТГ не є військовослужбовцями ЗСУ, але працюють у взаємодії із силами оборони та підпорядковуються відповідним підрозділам Сил територіальної оборони.
Для мене особисто це люди, які без зарплати та без броні від призову виходять уночі й захищають своє рідне місто.
— Як я, наприклад, можу потрапити до ДФТГ?
— Чесно кажучи, конкретного офіційного алгоритму саме для нашого формування я не можу назвати. Більшість людей можуть потрапити через знайомих: хтось когось привів або хтось знав командира. Далі є певні організаційні моменти: чи може людина виконувати завдання, який її юридичний статус тощо.
Бажано мати підготовку, але це не означає, що людина повинна прийти вже спеціалістом. У нас навчають. Як і в інших підрозділах, є підготовка, є люди, які передають свій досвід.
— Ви й раніше мали досвід роботи з безпілотниками?
— У мене близько двох років бойового досвіду керування дронами на Херсонському напрямку. Починав із маленьких безпілотників. Потім працював із FPV, бомберами, важчими типами дронів. Тобто до ДФТГ я прийшов уже з певним практичним досвідом, але потім нас відправили до «школи пілотів».
Спочатку я думав: «У мене ж два роки бойового досвіду, я все знаю». Але виявилося, що це не так. Наші інструктори розбирали з нами багато речей: помилки, причини, через які раніше втрачали борти.
Певний час я був у мобільно-вогневій групі, а потім перейшов на роботу з перехоплювачами. МВГ — це люди, які виїжджають і працюють по повітряних цілях. Там використовуються різні засоби захисту, зокрема кулемети.
— Чи було страшно повернутися до бойових завдань?
— Перший раз завжди страшно. Якими б хорошими не були навчання, перша бойова робота — це зовсім інше.
Коли я після Херсону повернувся додому, я не зміг просто сидіти. Тому пішов у ДФТГ. І перше чергування було дуже страшним, тому що ти не знаєш, що насправді буде. Ти розумієш, що може прилетіти, що можуть полювати саме на тебе.
Шахеди, ракети та секунди на рішення
— Що сьогодні найважче збивати: шахеди, балістичні чи крилаті ракети, баражуючі боєприпаси?
— Чим швидше рухається ціль, тим складніше її перехопити – і це ракети. Але також зараз з’явилися безпілотники з більш складними системами навігації, які важче піддаються впливу засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ).
Засоби, якими працюють по різних повітряних цілях, відрізняються. Є системи навігації, які дозволяють дрону краще тримати маршрут, орієнтуватися та продовжувати рух навіть за умов протидії. Це робить їх складнішими для перехоплення. Також окремі ударні безпілотники можуть з’явитися в зоні спостереження вже на відносно невеликій відстані від узбережжя. Тому ситуація може змінитися дуже швидко.
Головна різниця між перехопленням дрона та ракети у швидкості та характеристиках самої цілі. Ракета рухається значно швидше, має іншу бойову частину та складніші характеристики. Дрон, зокрема ударний безпілотник, — це інший тип цілі.
— Як ви розумієте, куди саме рухається ціль і чи становить вона небезпеку для Одеси або області?
— Для цього існують спеціальні військові програми та системи, до яких цивільні люди доступу не мають. Хоча ми самі є цивільними, але працюємо у взаємодії із Збройними силами України, тому маємо цей доступ. Там можна бачити траєкторію руху. Крім того, є інформація з інших джерел, зокрема розвідки. І вже з досвідом ти приблизно розумієш, куди ціль може рухатися.
— Під час масованої атаки небезпека полягає лише в кількості цілей чи й у тому, як вони заходять на регіон?
— Складними є комбіновані атаки, коли одночасно або послідовно використовуються різні типи зброї. Дрони створюють додаткове навантаження на систему ППО, а потім заходить, наприклад, ракета, яка несе більше небезпеки. Так було 17 серпня. Спочатку заходила велика кількість дронів, а паралельно з цим були й бражуючі боєприпаси «Бандероль».
— Що відбувається, якщо ціль над Одесою чи селами?
— Якщо немає можливості безпечно працювати по цілі, по ній не стріляють. Є ситуації, коли робота поблизу житлової забудови або над населеними пунктами неможлива через ризик для людей та інфраструктури.
Тобто принцип простий: якщо застосування зброї створює більшу небезпеку для цивільних, стріляти не можна.
Одна з найбільших атак
— Якою була ваша перша збита ціль?
— Шахед. Я його точно запам’ятаю. Він вибухнув неподалік від нас — приблизно за 50–100 метрів. Було дуже гучно. Після цього ми одразу побігли забирати його мотор та залишки, адже вони важливі для подальшого вивчення та роботи.
— Чи буває, що після завершення роботи ви дізнаєтеся: саме ваша робота допомогла уникнути удару по житловому району чи цивільному об’єкту?
— Найчастіше ти не знаєш, куди конкретно ціль мала влучити. Особливо зараз, коли з’являється все більше дронів із системами керування та камерами.
Сьогодні це дуже серйозна проблема. Є дрони, які керуються онлайн і передають зображення з камери. Вони можуть бачити ситуацію знизу й коригувати свій рух. Такі камери можуть бути дуже дорогими й технічно якісними. Тому, коли такий дрон падає, ми одразу біжимо їх забирати.
— Яка атака була для вас найнапруженішою?
— 12 грудня 2025 року. Тоді Одеса вперше, наскільки я пам’ятаю, зазнала ударів «Кинджалами». До цього кілька днів поспіль, фактично цілодобово, летіли «Герані» та інші дрони. Приблизно тиждень атаки були дуже щільними. Потім — пауза, а після неї пішли ракети, «Калібри» та «Кинджали» по енергетичній інфраструктурі. Все місто тоді залишилося без світла та води. Для мене це одна з найбільш пам’ятних атак.
— Що найважче під час чергування?
— Втома. Якщо говорити саме про МВГ, то доводиться багато часу перебувати на позиції. Особливо важко, коли холодно або, навпаки, дуже спекотно – і ти стоїш там у бронежилеті добу. Але коли починається бойова робота, ти вже не думаєш про втому. Ти просто працюєш.
Цивільна людина часто уявляє це так: є дрон, його чудово видно, він красиво світиться в небі, є великий приціл — ти натискаєш дві кнопки й збиваєш його.
Насправді все зовсім по-іншому. У більшості випадків ціль взагалі не видно. Вона може рухатися дуже швидко. І на твоїй позиції це означає, що у тебе буквально мить, щоб прийняти рішення й відпрацювати.
Коли ціль уже поруч, у тебе може бути кілька секунд. Потрібно врахувати швидкість, напрямок, відстань, випередження та багато інших факторів. І навіть якщо ти пілот і переслідуєш ціль у повітрі, це теж не означає, що вона просто летить прямо й чекає, поки її зіб'ють.
Чому не збили
— Як ви реагуєте, коли люди оцінюють роботу ППО лише за цифрами?
— Мені взагалі складно зрозуміти, як можна оцінювати цю роботу, якщо ти жодного разу сам її не виконував. При цьому я не хочу сказати, що цивільні нічого не роблять. Навпаки — люди дуже допомагають: донатять, привозять необхідне, підтримують.
Але є велика різниця між підтримкою та оцінюванням професійної роботи людей, про яку ти нічого не знаєш. Найгірше — коли з’являються диванні експерти, які бачать лише цифру в Telegram і вже роблять висновок, що хтось «погано працював».
— Що такі люди мають знати про роботу ППО перед тим, як наступного разу написати: «Чому не збили?»
— Я б хотів, щоб люди спробували самі. Не просто один раз прийшли подивитися, а хоча б місяць-два постояли на чергуваннях. Особливо взимку — у грудні, січні.
Влітку це також «дуже класно»: ти у формі, бронежилеті, стоїш на спеці, усе тече, а ти практично нічого не можеш зробити — ні піти кудись, ні залишити позицію. Ти маєш залишатися там, тому що на тебе розраховують інші люди. Ти закриваєш свій сектор. Після цього, думаю, багато речей люди почали б сприймати зовсім інакше.
Telegram-канали: кому вірити під час атаки
— Як людині зрозуміти, який Telegram-канал краще повідомляє про повітряну небезпеку?
— Звичайній людині це визначити практично неможливо. Коли ти сидиш на позиції та працюєш із відповідними системами, ти бачиш значно більше інформації: дані з різних джерел, зокрема систем спостереження, радарів, сенсорів та інших засобів. У тебе є планшет, є спеціальні програми. Деякі з них дозволяють бачити траєкторію цілі з дуже високою точністю. Цивільна людина цього не бачить. Тому вона не може просто відкрити два Telegram-канали й визначити, хто з них «пише правду».
— Але під час атаки люди часто стежать за каналами саме для того, щоб зрозуміти, куди летить дрон.
— І саме тут є проблема. Є кілька каналів, які працюють достатньо швидко та мають доступ до певної інформації. Але багато інших каналів просто передруковують інформацію один за одним. Один написав — другий переписав, третій переписав у другого, четвертий — у третього. В результаті створюється довгий ланцюжок, і людина думає, що інформація підтверджена, хоча насправді першоджерело може бути зовсім невідомим.
Зараз також дуже важлива швидкість. Існує мало каналів, які можуть повідомити про пуски або рух цілей досить швидко. Але не менш важливим є розуміння ситуації та вміння правильно оцінювати, куди ціль потенційно може рухатися. Це вже не просто «бачити точку на карті», потрібен прогноз.
— Тобто повідомлення «летить на Одесу» не завжди означає, що воно справді прилетить саме сюди?
— Так, можна бачити напрямок руху, але це ще не означає, що ти точно знаєш кінцеву точку. Тому я б не радив цивільним сліпо довіряти будь-якому Telegram-каналу.
Найкраще — орієнтуватися на офіційні повідомлення та перевірені джерела. Якщо у вас є знайомі військові, які мають відповідний доступ до інформації, можна хоча б подивитися, які джерела використовують вони, і порівняти їх із тим, що публікують канали.
— Чого сьогодні найбільше не вистачає ППО Одещини?
— Людей. Це моя субʼєктивна думка. Щодо боєприпасів, техніки чи інших складових я не можу робити загальних висновків.