Ще кілька років тому Єгор Трояновський дивився на війну крізь об'єктив камери. Сьогодні він живе в Одесі й сам служить у Силах спеціальних операцій. Український режисер, сценарист і кінооператор є автором документальних стрічок «Тил», «Аеродром», «Бєс». Його фільм «Куба & Аляска» отримав міжнародне визнання, переміг на Римському міжнародному кінофестивалі та здобув одразу дві нагороди в Брюсселі: головну нагороду серед фільмів секцій «Конкурс прогресивного кіно» та «Спеціальні покази».
Ми поговорили з Єгором про створення кіно, майбутнє кінематографа під час війни та про життя в Одесі.
Усі тоді шукали руйнування, а я шукав людей
У 2022 році я взагалі не хотів нічого знімати. Просто мандрував Україною в пошуках історій, але не сюжету. Мені здавалося, що всі історії вже надто очевидні. Було зрозуміло, що відбувається в країні, і я не бачив сенсу спеціально шукати ще одну війну для камери.
Я поїхав у Миколаїв, потім у Харків, далі — в інші міста. Я накопичував матеріал без чіткого розуміння, що саме з нього вийде. Приїжджали іноземні журналісти, і вони чесно говорили, що саме хочуть побачити. Їм були потрібні руйнування, трагедії, жертви, знищені міста. Мені ж було цікавіше знайти людей, які проживають цю війну щодня.
Так я познайомився з жіночим ветеранським рухом: на той момент дівчата робили коктейлі Молотова, щоб захистити Київ. Саме там я зустрів Кубу. Ми продовжили тримати звʼязок, і я дізнався, що вона знову пішла до війська. А згодом — що у неї зʼявилася подруга Аляска. Це звучало як досить цікава історія, щоб спробувати зробити фільм. Тоді я набився до них у друзі і ми почали працювати.
Документальне кіно завжди вимагає планування. Навіть якщо здається, що ти просто ходиш із камерою, насправді ти весь час думаєш, що саме хочеш показати. Для мене найважче в документалістиці — це моменти, коли ти розумієш, що вже не можеш вплинути на розвиток історії. Ти щось збираєш. Уявляєш, як розвиватимуться події. Думаєш, які сцени допоможуть краще розкрити героїв. Але життя дуже швидко руйнує будь-які сценарії.
Сучасне документальне кіно вже давно не про ідеальну картинку
Після поранення Аляски стало абсолютно незрозуміло, чи взагалі вдасться завершити картину. У моєму уявленні цей фільм існував саме як історія двох жінок — Куби й Аляски. Не окремо, а разом. До того ж дуже багато важливих моментів їхнього життя залишилися поза камерою. Саме ця неспроможність зафіксувати життя таким, яким воно мало стати, була для мене найболючішою.
Особливість документального кіно полягає в тому, що у якийсь момент ти перестаєш керувати процесом. Коли матеріал уже існує, коли життя саме розставило всі крапки, залишається лише чесно його прийняти.
У стрічці багато кадрів, які Куба та Аляска знімали самостійно. Це була наша ідея ще від самого початку. Ми розуміли, що фізично не можемо бути поруч із ними під час кожної евакуації чи кожного бойового виїзду. Тому просили дівчат брати із собою GoPro та інші камери й записувати те, що відбувається навколо.
Мені здається, сучасне документальне кіно вже давно не про ідеальну картинку. Набагато важливіше, щоб усі ці різні шматочки складалися в єдину думку. Гадаю, нам це вдалося.
Коли почався монтаж, з'ясувалося, що найскладніше — це зберегти у фільмі зв'язок між Кубою та Аляскою. У якийсь момент дивишся на матеріал і не розумієш, чому все раптом перестало працювати. Завдяки роботі з монтажеркою Жоель Алексіс нам вдалося знайти правильний баланс. У результаті для мене це вийшов не стільки фільм про війну, скільки фільм про дружбу.
Історія Куби та Аляски була ще цікавішою за те, що увійшло до фільму
Є режисери, які буквально борються за кожен епізод. Вони не можуть змиритися, коли під час монтажу доводиться щось вирізати. Я ніколи не був таким. Навпаки, я завжди за те, щоб без жалю відсікати все зайве.
Хоча, звісно, мені трохи шкода, що глядач так і не побачив багатьох моментів із реального життя Куби та Аляски. Часто люди казали мені, що окремі сцени здаються занадто нереалістичними. Насправді їхня історія була ще цікавішою за те, що увійшло до фільму.
Куба та Аляска майже не бачили матеріалу. Не було особливого сенсу щось показувати по шматках, адже у них вистачало своїх завдань, своєї роботи, своєї війни. Мені здалося, що вони були приємно здивовані. Особливо Аляска, тому що вона постійно всім не задоволена. Коли вона не сказала мені нічого неприємного, я зрозумів, що це успіх.
Кожен із нас виконує свою роботу
Після фільму ми продовжуємо підтримувати звʼязок, але не міцний. Я сам трохи відпустив цю історію, і думаю, вони теж. Не кожній людині хочеться постійно повертатися до власного болю. Фільм усе одно нагадує про дуже складний період життя, а це не завжди приємно.
Ми зустрічаємося тоді, коли разом представляємо стрічку. Їздимо на покази, спілкуємося з глядачами.
Але загалом у всіх зараз своє життя: Аляска служить у Національній гвардії; Куба — у морській піхоті; я — у Силах спеціальних операцій.
Кожен із нас виконує свою роботу, а фільм залишився як дуже важливий момент, який нам вдалося зберегти. За багато років люди можуть не пам'ятати деталей, можуть забути якісь події або сприймати їх зовсім інакше. Але документальний фільм може повернути в конкретний момент життя та показати людей такими, якими вони були тоді.
«Чому люди продовжують воювати?»
Ми багато показували «Кубу & Аляску» за кордоном, зокрема був двотижневий прокат у Бельгії. Ми їздили різними містами, представляли картину, після показів спілкувалися з людьми. Потім — майже місячний прокат у Франції. Було дуже цікаво спостерігати за різницею між українською та іноземною аудиторією.
У Бельгії, наприклад, майже не було українців. Іноземці приходили не підтримати когось, не висловити політичну позицію. Вони просто хотіли побачити і зрозуміти. Дізнатися більше про людей, які живуть під час війни.
І для мене найважливішим було те, що вони бачили не лише бойові дії. Вони бачили людяність. Бачили дружбу. Бачили гумор. Бачили звичайне життя, яке триває навіть у найстрашніших обставинах.
Українська публіка реагує зовсім інакше. Наші глядачі проживають цей фільм дуже особисто. Якщо щось не подобається, часто вони просто мовчать, а якщо щось зачепило — це видно без слів.
Іноземці відкритіші. Після показів вони можуть годинами ставити питання, іноді дуже несподівані. Наприклад: «Чому Україна просто не може домовитися з росією?»; «Чому люди продовжують воювати?».
Для людини, яка все життя прожила в мирній країні, це абсолютно природні питання. І саме тоді розумієш, навіщо потрібне документальне кіно. Бо жоден новинний сюжет не покаже того, що показує людська історія. Люди бачать, що українці не лише воюють, адже ми і сміємося, дружимо, закохуємося, відпочиваємо, але водночас захищаємо свою країну.
Кіно — це завжди «лупа», воно робить проблему гучнішою
Попри всі труднощі, український кінематограф зараз переживає дуже цікаві часи. Мене надихає те, що з'явилося багато молодих талановитих режисерів і продюсерів. Особливо подобаються короткометражні сюжети, саме там зараз народжується найбільше нового. Наприклад, такі фільми: «Київський торт» Микити Лиськова, «Історія» Вадима Мочалова, «Прелюдія» Аліни Панасенко.
Чесно кажучи, я взагалі не люблю жити минулим. Я майже не переглядаю старі фільми, так само майже не слухаю стару музику. Мені набагато цікавіше дивитися, що відбувається зараз, які з'являються нові режисери, нові історії, нові ідеї. Мистецтво для мене існує не для того, щоб нескінченно повертатися назад. Воно повинно рухатися вперед, саме тому я значно більше цікавлюся сучасним кіно, ніж класикою.
Повнометражні фільми зараз часто створюють уже сформовані автори, їхній стиль і теми давно зрозумілі. Іноді навіть можна передбачити, яким буде наступний фільм. Війна теж додає цієї повторюваності. Дуже багато історій стають схожими одна на одну.
Найбільше мені сьогодні бракує ризику. Мало хто готовий експериментувати: взяти незручну тему й довести її до максимуму. Бо кіно — це завжди «лупа», воно збільшує проблему, робить її гучнішою. І це досить ризикований інструмент. Фонди готові фінансувати безпечні історії, і тому режисери їх обирають, і я їх розумію. Але ризику в українському кіно мені все одно хотілося б бачити більше.
Одеса існує, живе, працює, переживаючи війну
Перше, що у мене асоціюється Одесою — це Одеський міжнародний кінофестиваль. У мене двічі були фільми в його програмі.
У 2014 році там показували мій документальний фільм «Тил» поза конкурсом. У 2020 році фестиваль уже проходив в умовах пандемії, а потім взагалі залишив Одесу. І, мабуть, сьогодні найбільше бракує саме цього, бо фестиваль був частиною міста.
«Одеський міжнародний кінофестиваль уже втретє проходить у Києві, водночас зберігає свою назву, історію та ідентичність, адже Одеса залишається його домівкою. З міркувань логістики Київ став вимушеним майданчиком, який дозволяє фестивалю продовжувати свою місію — підтримувати українське кіно, представляти його світові та зберігати міжнародну присутність навіть в умовах війни», — каже Тетяна Власова, PR-директорка ОМКФ.
Зараз місто існує, живе, працює, переживаючи війну. Але воно поступово змінюється, руйнується, втрачає щось дуже важливе.
Не дивлячись на кінематографічність Одеси, я б не хотів знімати про неї. Фільм — це завжди певний момент життя, і той момент, який я зараз проживаю тут, мені не здається кіношним. Можливо, колись це зміниться і я ще знайду тут історію.
Зараз я живу в Одесі. Іноді ходжу на кінопокази, наприклад проєкт «Подивимось.» показує сучасні українські фільми. Деколи зустрічаюся з людьми, які працюють у кіно. Частіше це продюсери, іноді актори. Ми можемо говорити про майбутні проєкти, але зараз у кожного своє життя, свої плани й свої пріоритети. Війна дуже змінила всіх.
У якийсь момент доводиться брати відповідальність на себе
Для мене повномасштабне вторгнення не стало несподіванкою. У 2014 року я працював над фільмом «Бєс» — він про зниклого безвісти на Донбасі бійця. Я досі спілкуюся з його батьком. Ця історія стала для мене набагато важливішою, ніж будь-який окремий фільм. Тоді я проводив багато часу поруч з військовими і зрозумів: іншого варіанту [крім піти у військо] в мене, мабуть, не буде.
З початку вторгнення я сприймав усе це як значно масштабніше продовження війни, яка триває з 2014 року. Пам'ятаю момент, коли з посольства росії в Києві зняли прапори. Тоді для мене остаточно стало зрозуміло: буде дуже жорстока війна.
Мені здається, що ця війна так чи інакше стосується всіх. Можна відкладати рішення, можна думати, що ще не час, але рано чи пізно війна приходить до кожного. У якийсь момент усе одно доводиться брати відповідальність на себе.
Саме тому після завершення роботи над фільмом я добровільно вступив до Сил спеціальних операцій. Для мене це було абсолютно логічне продовження того шляху, яким я йшов останні роки.
Донбас нікуди не зник
Я не хочу знімати про армію. Не тому, що ця тема стала менш важливою, а навпаки. Вона настільки глибоко вкорінилася в наше життя, що від неї вже неможливо втекти. Навіть якщо ти починаєш працювати над абсолютно іншою історією, війна все одно десь поруч.
Мені здається, що ще під час роботи над фільмом «Бєс» я для себе закрив бажання щось комусь пояснювати чи доводити про війну. Я перестав намагатися висловитися, а після 24 лютого це лише підтвердилося.
Я більше не шукав тем, не шукав правильних слів, не намагався вигадати гучну історію. Я просто дивився на людей і слухав їх. Саме так з'явилася історія Куби та Аляски.
Для багатьох людей війна почалася у 2022 році, але для мене — ні. Донбас нікуди не зник. Саме тому я ніколи не відчував різкого переходу між «мирним життям» і повномасштабною війною. Я просто побачив, що те, що тривало вісім років, тепер охопило всю країну.
«Аби не було війни»
Я дуже сподіваюся, що колись військових фільмів стане значно менше. Що режисери знову почнуть знімати хороші комедії, любовні історії, фільми про звичайне життя. Мені хочеться, щоб війна перестала бути головною темою культури.
Мене дуже насторожує одна фраза, яку часто повторюють люди: «аби не було війни». На перший погляд вона звучить правильно. Але на прикладі росії ми бачимо, як це постійне повторення — «головне, щоб не було війни» — дивним чином співіснувало з підтримкою політики, яка врешті цю війну й породила.
Тому для мене дуже важливо, щоб після нашої перемоги ми не почали романтизувати війну, не перетворили її на культ і не жили постійно спогадами про неї.
Усі заслуговують на нормальне життя. На можливість думати про звичайні речі: про любов, дітей, кіно, музику, майбутнє. Саме цього, мені здається, ми й маємо прагнути найбільше.
Авторка: Валерія Швайка
Редакторка: Юлія Демченкова-Рівес